Руслана Величко спеціально для MindLab
У країні, що перебуває у стані війни, людям надвзичайно потрібні перемоги. Передусім щоб не опускати руки і не розчаровуватися. Передбачувано, що за таких умовзростає рівень популізму. Коли досягнення не справжні, а фейкові – задля окозамилювання. І політика відкритих даних теж опинилася серед сфер, що постраждали від засилля популізму.
В Україні все почалося наприкінці 2015 року. Тоді набула чинності Постанова Кабміну № 835, що затвердила положення про набори, які міста мали б оприлюднювати у форматі відкритих даних. Це була справді знакова подія, адже саме з неї почала свій розвиток вітчизняна політика відкритих даних. Ініціативні люди (серед яких опинилася й авторка цих рядків) засукали рукави та почали працювати над тим, щоб донести ретельно виплекану нами ідею до структур на різних державних рівнях. Ми хотіли, щоб ідея працювала, адже завдяки їй Україна як держава могла стати не лише прозорішою, а й зручнішою для громадян. Ми прагнули, щоби відкрити ми даними користувалися не лише громадські активісти, адже ця сфера мала неабиякий потенціал і для бізнесу (зокрема ІТ-активісти могли розробляти різноманітні сервіси).
Політика відкритих даних мала бути схожою на казку про перетворення гидкого каченяти на прекрасного лебедя. Натомість сюжет дедалі більше скидається на горор з чудовиськами, зовні привабливими, але порожніми всередині. Боюся озвучувати негативні прогнози, але може статися так, що зрештою data-активісти віддали кілька років життя просто за ще одну зіпсовану ідею, не доведену до кінця.
Поясню, чому маю такі застереження. Особисто я зі своєю командою «Даних міст» почала працювати з ідеєю про відкриті дані у містах, бо ми надихнулися від ідеологів цієї політики в Україні. Однак на самому початку зіткнулися з відсутністю тих самих відкритих даних нормального формату з відповідною структурою.
Рухаючись у напрямі відкритих даних в українських містах, найчастіше ми наражалися на нерозуміння різниці між публічною інформацією та відкритими даними. Міські управлінці боялися оприлюднювати дані без підписів та печаток. Нас сприймали як інопланетян, а ідею, що дані потрібні у машиночитаному форматі – як наукову фантастику. Бо хто ж їх буде використовувати?! І, знаєте, певною мірою вони мали рацію. Справді, коли люди не бачать, як використовується результат їхньої роботи, то бажання витрачати на це свій особистий ресурс врешті зникає. Без синергії активістів та влади на місцях саме цю реформу навряд чи вдасться втілити. Бо ж можна себе хоч тисячу разів хвалити за відкриття даних, але коли ти дав набори даних, які ніхто не бачить сенсу використовувати, або просто викинув на «сміттєзвалище відкритих даних» ще кілька скан-документів з підписами та печатками, то така похвала радше нагадує казку «Голий король». Це просто ілюзія, в яку ми відчайдушно намагаємося вірити.
Але навіть попри всі перепони та непорозуміння, вогник ентузіазму остаточно не згас. Він досі жевріє, і є люди, які «всім смертям на зло» вірять в наступне.
ДАНІ МАЮТЬ ПРАЦЮВАТИ
На жаль, до команди «Дані міст» часто звертаються міські ради з проханнями хоча б надати потрібну структуру наборів даних, які міста мають викладати відповідно до вимог вищезгаданої постанови уряду. Поняття цієї структури у міст немає, як немає, напевно, і на центральному рівні. Адже Україна та кожне її місто унікальні, а отже, мають суто власні проблеми та потреби. Тож як би ми не мудрували та не загадували «п’ятирічку», врешті дійдемо до розуміння позитиву від цієї унікальності та різноманітності. У нормальних процесах все відштовхується від потреб користувача, і наша ситуація не виняток. Надважливо відкривати дані, що будуть використовуватися та нестимуть розвиток урбаністичних середовищ. Надважливо консультуватися з громадськістю, активістами, бізнесом, науковцями, щоб врахувати потреби всіх залучених у процес сторін. Лише тоді ваша праця не припадатиме вже «цифровим» пилом.
НЕ ВСЕ ТЕ ЗОЛОТО, ЩО БЛИЩИТЬ
Часто міста нарікають на відсутність комплексної методичної бази для повноцінної роботи з відкритими даними. Тобто «на місцях» не розуміють логіки подальших кроків «центру».
Ми ж замість того, щоб ефективно працювати з розпорядниками даних, зосереджуємося на міфічних рейтингах і «перемогах», які здобуваємо не завдяки якості, а кількості. В Україні наразі досить мало даних, які могли б спокійно використовувати кодери для роботи над сервісами. І навіть ці дані з місяця у місяць можуть не оновлюватися, змінювати свою структуру та формат, у якому зберігаються. Ми ж зосереджені більше на тому, як все це зручніше позиціонувати для досягнення чергового місця у новому рейтингу, ніж на реальному покращенні сфери Open Data для постійного користувача.
ВІ що ж ми зрештою маємо? Закрите середовище, відірване від світу, де самі себе вітаємо, але не озвучуємо незручних питань про те, чому сервіси на основі відкритих даних доволі часто перестають працювати, не оновлюються або ж взагалі зникають.
Потрібної культури ми так і не досягли, порозуміння між різними ланками (розпорядник – споживач) не випрацювали, але прогресували у забезпеченні кількості за рахунок якості, хоча перша без другої нікому й не потрібна.
Тож або ми знову засукаємо рукави та докладемо зусиль задля справжньої повноцінної роботи відкритих даних, або ж закачаємо холоші, щоб вкотре повісити на себе золоті медалі, стоячи по коліна у багні.